СІЄСТА ХЕМІНГУЕЯ

Хочу зняти собі дівку на ніч, 
Зняти з плечей намолений карабін 
І не стріляти більше ані в птахів, ані в людей, 
Бо ні ті, ні інші того не варті. 

І тут, на цьому краю землі, 
В долинах, де сонце вічно сходить, 
Згадую свято, яке завжди зі мною, 
Юну індіанку із племені дакота, 
Яку я кохав, коли був молодим. 

Вона називала мене не Ернестом, 
і навіть не Хемом, 
А просто Білолицим. 

Водила пальчиком по нічному небі, 
Тицяла ним у жовтувате молоко медового місяця, 
Лукаво сміялася і говорила: 
«Ти — це він, а він — це ти». 

Стріпувала кольоровими волічками у волоссі, 
Пускала бісики вологими від багать очима. 
І цілувала ніжно і глибоко, 
Так, як вміють лише жінки із племені дакота. 

І дотепер, сидячи у прокуреному барі 
Посеред волоцюг різних мастей і станів, 
Я посміхаюсь, коли згадую 
Мою маленьку сієсту 
Посеред моря війни і крові. 

І жодна повія її не замінить.



 
 
© Богдан Тригуб